Загалом, народна медицина сягає своїм корінням сивої давнини: ще тих часів, коли людина спробувала перший корінець, першу стеблинку, перший листочок. Уже тоді розпочалося лікування рослинною їжею. І з тих часів люди знають, що їжа повинна бути ліками, а ліки − їжею. Так вважали наші пращури. Потім це підсумував великий лікар Гіппократ.
Народна медицина у всьому світі вважається традиційною, бо вона – то, власне, і є традиції, що передавалися із покоління до покоління – з обрядами, піснями, прислів’ями, з усією величезною мудрістю, що її набуває народ за століття свого існування. Всесвітньою організацією охорони здоров’я народна та нетрадиційна медицина визнана ще у 1973 році.
В Україні народна і нетрадиційна медицина таку законодавчу базу отримала приблизно у 1991−1993 роках. У 1991 році було створено Українська асоціація народної медицини, у 1992 − Медичний інститут Української асоціації, у 1993 році в основах законодавства охорони здоров’я у 74-й статті з’явилося визначення, хто має право займатися медичною практикою. Це фахівці, які мають відповідну освіту – медичну чи фармацевтичну, а з народної і нетрадиційної медицини − за визначенням Міністерства охорони здоров’я. Пізніше, у 1998 році Указом Президента було врегульовано діяльність народної і нетрадиційної медицини. І відповідно до цього Указу було створено Комітет із питань народної і нетрадиційної медицини.
Можливо, й не всі знають, що ліки народної медицини, тобто ліки з цілющих трав, як і саму народну медицину, ще від Петра Першого і до недавнього часу прийнято було вважати нетрадиційними. Тож губилася вона разом із тими знахарями, які йшли з життя, не залишивши за собою сліду. Нащадкам не передавалися знання, досвід, як це робили наші предки. Ще у 1990−2000 рр. переважав скептицизм, відродження української народної медицини сприймалася як явище тимчасове, адже багато лікарів не вірили у цілющу силу трав, оскільки зовсім не знали їх, навіть тих, що входять до списку фармакопейних. Але народна медицина наполегливо здобувала право називатися традиційною.
Як би не було абсурдно, та саме Чорнобиль значною мірою сприяв відродженню народної медицини в Україні. Коли вибухнув реактор атомної станції, випромінювання дуже вплинуло на людину. У ті часи офіційна медицина була слабкою. Україна від’єдналася від СРСР, до того ж вона надавала свої кошти на будівництво фармакологічних фабрик і заводів інших країн світу − Польщі, Чехословаччини, Румунії, Угорщини та інших. Сама ж залишалася з мізерною кількістю таких підприємств. Тому виробництва ліків в Україні практично не було. Закуповувати їх за кордоном не було можливості. А надходження хімічних речовин в організм, який уже й так був забруднений Чорнобилем, було небезпечним. І тут своє крило офіційній медицині підставила народна, яка знається на травах, уміє виготовляти ліки, нешкідливі для людського організму, має великий досвід із діагностики та лікування, а також профілактики захворювань.
Після Чорнобильської катастрофи у людини насамперед постраждала щитоподібна залоза. При гіперплазії, гіперфункції цієї залози почали робити багато операцій. Коли видаляли цей орган, зоставляли невеличку його частинку. Видалення її часто призводило до мікседеми та кретинізму. Народна медицина стала на захист цих людей.
Ще одним із органів людини, що постраждав унаслідок Чорнобильської катастрофи, була печінка − лабораторія людського організму, функцією якої є знешкодження всіх отрут та виведення їх природним шляхом із організму. Після Чорнобиля печінка майже у кожної людини була збільшена. Народна медицина почала виробляти ліки для лікування цього органу.
Окрім того, народна медицина покликана ще й виходжувати людину. Якщо вона амбулаторно лікувалася хімічними засобами, побувала на операційному столі, поставити її на ноги, зробити працездатною допомагає народна медицина. Тож офіційна медицина прислухалася до народної та сприйняла її як надійну допомогу в лікуванні хворих людей.
Останнім часом дипломовані лікарі все частіше звертаються до засобів природо лікування. Тож ліки із пригорщів живої природи визнано традиційними, і це велика перемога «Зеленої планети» та всіх «зеленопланетян». Наталя Земна вела цю боротьбу десятиріччями, працювала на цій ниві щодня: писала наукові праці, її публікації було надруковано у газетах та журналах – як українських, так і закордонних. Усе робила народна цілителька Наталя Земна задля того, щоб народну медицину в Україні було визнано традиційною, як це є у багатьох країнах світу.
Перша аптека народних ліків з’явилася у Києві та загалом в Україні за адресою: м. Київ, просп. Перемоги, 70. Першим консультантом у ній і завідуючою була Наталя Земна.
Люди почали до звертатися до народної медицини: за консультацєю, щоб придбати ліки, більше дізнатися про себе, про природу України, захотіли користуватися природними дарами нашої землі. А у нас в Україні росте близько півтори тисячі рослин. І всі вони лікарські. Бо немає рослини, яка б не лікувала той чи інший орган. І немає такого захворювання, яке не можна було б вилікувати за допомогою рослин. Та чи не найбільшою перевагою лікування рослинами є, власне, його природність і спорідненість із організмом людини.
Сьогодні народна медицина продовжує впевнено відроджуватися, адже її багатющого досвіду нині потребує чимало людей. Одним із пріоритетів діяльності «Зеленої планети» є удосконалення ліків та створення нових із цілющих рослин, інформаційна робота серед населення України щодо профілактики захворювань і пропагування здорового способу життя.
Олена Олійник
Стародавній звичай дбати про природу
Чим далі повертатися в історію будь-якого народу, тим ближче він знаходився до природи. Це ж саме можна сказати і про український народ. Чи це гуцули, які мешкали серед давніх Карпат, чи це лісові мешканці Полісся, чи це українці півдня. Одних годував ліс, інших − земля, третіх − моря та ріки. Весь побут так чи інакше базувався на використанні природних багатств. Тому не дивно, що більшість звичаїв і традицій досить тісно пов’язані з бережним ставленням до природи, її сил.
Наші предки мало знали про походження тих чи інших природних процесів, явищ, тому природа видавалася для них чимось незбагненним, безмежно сильним і неосяжним, що потрібно було поважати, берегти, використовувати тільки раціонально, не завдаючи великої шкоди.
Первісні українці нічого не знали про науку екологію, про її премудрості, але вже тоді, обізнані тисячолітнім досвідом своїх пращурів, вони розуміли, що природу потрібно шанувати. Грубе втручання у процеси природи, її нещадна експлуатація, на їхню думку, було гріхом, не тільки перед природою і людьми, але і перед самим Богом.
Тому й не дивно, що у своїх народних звичаях і традиціях українці досить часто висловлювали щиру повагу до оточуючого природного довкілля.
Першою важливою звичкою древнього українця було те, щоб брати у природи найнеобхідніше, не наносячи довкіллю великої шкоди. Якщо збирали лікарські рослини, то робили це акуратно, не пошкоджуючи кореневищ, щоб рослини могли рости далі. Або ж, якщо виривали рослини з корінням, то обов’язково весною засівали на цих місцях насіння з рослин, які були використані повністю.
Особливо популярним було висаджувати лікарські рослини у садках біля хати. Так українці мимоволі оберігали дикі рослини, використовуючи вже окультурені. Дбали українці і про озеленення своїх подвір’їв та місць проживання. У лісі ще здавна українці обгороджували мурашники, оскільки знали про корисність цих комах для лісу.
Полюючи за дичиною, не було прийнято переслідувати звіра, якщо у нього були малі діти. Вважалося великим злочином убивати тварину-матір, яка вигодовує маля. Під час жнив українці нерідко натрапляли на заячі та пташині гнізда, які у більшості випадків бережно переносилися на край поля.
Якщо ж у суху днину траплялася в лісі чи на узліссі пожежа, то українці цілим селом вирушали на її гасіння, бо ще тоді знали, що ліс – той, хто годує їх.
Особливо популярним було в українців розчищення і доглядання придорожніх джерел, які обсаджували вербами та калиною, слідкували, щоб джерело не замулювалося. Також до звичаїв охороняти природу можна віднести й насадження дерев і кущів по берегах рік та схилів. Українці ще у сиву давнину знали, що дерева можуть укріплювати береги та схили, які нерідко, як і сьогодні, зазнають впливу від паводків чи сильних дощів. Роботи, пов’язані з вирубкою лісу, завжди проводилися виважено, і вирубувалися, як правило, ті дерева, які вже досягли досить поважного віку і були придатні до вирубки. На місці зрізаних дерев засаджувалися нові або розчищувалася територія, на якій міг би успішно проростати молодняк.
Чимало українських свят пов’язані з упорядкуванням територій: прибиранням сміття, розчищенням занедбаних ділянок тощо.
Зрозуміло, що розвиток суспільства не міг не впливати на природу, тому вона поступово змінювалася, обживалася, з’являлися нові поселення, розорювалися нові поля, але українці, особливо первісні, вели господарство, завжди оглядаючись на те, що відбувається з природою.
У суворі зими українці по ріках і ставках прорубували ополонки, бо знали, що риба має дихати, а якщо не зробити ополонок, то вона може загинути, і наступної весни виникнуть проблеми з рибальством, оскільки великої частини риби просто не стане. Ополонки, щоб вони швидко не замерзали, вкривали соломою.
Також був звичай на зиму закупорювати дикі бджолині дупла, щоб бджоли могли легше перезимувати. А рано навесні дупла відкривалися.
Чимало легенд і переказів наших предків слугували для того, щоб люди уважно ставилися до природи.
Тож Україна справді багата славними звичаями та обрядами бережного ставлення й охорони природи. Потрібно лиш не забувати цього, продовжувати їх, розвивати нові й пам’ятати, що навіть сучасне суспільство не може жити відірвано від природи і що про неї слід дбати, як про рідну оселю або навіть і більше.
|
