Стоїть серед українського привільного степу рідне село Мала Нехвороща. І це село - частина нашої великої Батьківщини.
Мила, славна Мала Нехвороща. На перший погляд, найзвичайнісіньке українське село. А у кожного села є своя доля і вона невіддільна від долі нашої Вітчизни, від історії, від людського життя.
Село наше - це земля наших прадідів, земля наших дітей. Воно з'єднує покоління в одне ціле. Скільки пережило воно за своє існування, скільки бачило? 4
Історія нашого села відходить в далеке XVIII століття.
В день ясний горіло сонце.
Нерухомо вітер спав
Нерухомо в мертвій тиші
Степ незайманий стояв.
Тут, на сході, за лісами,
Колисалось море трав,
І над степом тихий вітер
На шовкових струнах грав.
Степ широкий, степ безмежний
Де початок твій, де край?
Кому це місце до вподоби, То приїжджай і заселяй. 1808 рік...
Цими місцями проїжджала Катерина II. їхала вона у напрямку Кременчука. Наказала: „Відпочивати!" Вийшовши з карети, помітила велику кількість трави, що росла кущами. - Ти тільки подивись на цей земний рай. Як зветься ця трава?
- Нехворощ, - відповіли їй.
- Чудова Нехвороща. Земля тут пахне медом, вода - молоком, а з неба в людську душу ллється пісня жайворонка.
Парубче, залишайся тут землю орати, поля засівати та своїх дітей годувати.
- Согласен, хорошо! Я буду на цій землі і воїном, і орієм, і господарем.
- Хай буде так!
- Господи, благослови на добру справу.
Щорік населення зростало.
Могутнішало з року в рік. Від назви трави - назва населенню була. І за селом міцно закріпилась До нинішніх часів дійшла.
За даними 1859 року, найбільше поселення Нехворощанка, що і дало початок нинішній Малій Нехворощі, мало 69 дворів і проживало в ньому 350 чоловік. Інші населені пункти булименшими.
Через 4 десятиліття, на рубежі двох віків, у Малій Нехворощі був 281 двір і проживало там 1592 чоловіки населення. Один раз на рік організовувався ярмарок.
У 1910 році в Малій Нехворощі було 282 двори, з них козацьких - 5, селянського різного найменування - 273.
Неземлеробських занять було мало: один тесляр, три кравці, один чоботар, сім ткачів, інтелігентні заняття мали 8 чоловік.
У селі була Троїцька дерев'яна церква, побудована в 1894 році. Мала вона бібліотеку, в парафії було дві школи грамоти і земське училище.
Зі спогадів Решетило Анастасії Василівни:
"Церква стояла в центрі села (тепер стадіон). Відкрили церкву у 1895 році. Мала церква велику дзвіницю. Співав хор, який налічував ЗО чоловік. В ньому співали Сімонов Антон і баба Оксана (теща Рибака Якова). Священником був Симон Леонтійович Войтенко".
Не забували односельці і про релігійні свята, обряди, звичаї та традиції.
Мала Нехвороща і населені пункти , що були навколо, належали до Нехворощанської волості Костянтиноградського повіту Полтавської губернії.
У 1925 році в селі було створено 2 товариства зі спільного обробітку землі - „Новий шлях" і „Шлях майбутнього". У них було родин із 84 чоловік. Зачинателями колгоспного руху були: Т.Д.Назаренко, О.Ф.Мігусь, Н.Нездойминога. і
На початку 30-х років в селах сільської ради були три артілі: „Червона перемога". „Червона армія" та „Іскра". У 1950 році проведено укрупнення і на базі трьох колгоспів створено одне багатогалузеве господарство - колгосп „Іскра". Серед передовиків колгоспної праці в 30-і роки була Ганна Кузьмівна Рибак - послідовниця Паші Ангеліної. Наприкінці 20-х та на початку 30-х років село зазнало великих людських жертв: репресовано в час колективізації 32 чоловіки, померло від голоду 320 чоловік.
Тяжкі випробування випали на долю односельчан у роки Великої Вітчизняної війни.
Німецько - фашистські війська окупували село 18 вересня 1941 року, вигнали їх через два роки. Вороги принесли в село горе і сльози, кров і смерть. Та односельці не скорилися. 22 вересня 1943 року біля села відбувся бій партизанів, підтриманих місцевими жителями, з окупантами та їх прислужниками. У бою загинуло 4 партизани і один фашист. Наступного дня в село прибув загін есесівців для розправи. Карателі лютували. Спалили понад 20 хат, убили 13 партизанів, серед них 60-ти річних П.К.Подріза і В.Ю.Харченка, 16-ти річного Івана Свистуна та 14-ти річного Івана Решетила. Свої жертви вороги кидали у палаючі хати. Лише надвечір кати поїхали із села. Імена жертв фашизму (всього 17 чоловік) відомі.
На фронтах Великої Вітчизняної війни воювало близько 400 односельців, з них загинули 217 чоловік. Решта повернулися, щоб знову орати, сіяти, ростити дітей та відбудовувати село.
Життя триває, сяє ясний день
І травень за вікном, вдовиний травень.
Із пам'яті тюльпанів і пісень
І мирні ввечері цвітуть заграви
І мирні зорі в мирній вишині
І жайворонок мирний у блакиті
І в серці мирний спокій мирних днів
Хай завжди буде так на цілім світі.
Найбільша краса села - його люди. Агрономи і педагоги, лікарі та хлібороби - ось далеко не повний перелік професій людей, які прославили наше село.
Багато односельців відзначені високими урядовими нагородами: П.Я.Козельський, І.П.Полив'яний, А.Г. Свистчн - удостоєні ордена Леніна:
З.Я.Гайдаренко, ПЛ.Рибак. П.С.Рибак. Н.С.Рибак. К.Я.Свистун - передовики виробництва: С.Ф.Сидоренко - вчителька, чдостоєна медалі А.С.Макаренка, відмінник народної освіти.
А ще славне наше село співучими людьми. Фольклорна група та струнний оркестр відомі всій області.
Перетворювати старе і будувати нове - ось два рівновеликі та рівноправні завдання. І чекають вони мудрого господаря, який не боятиметься ризику, турбот і можливих невдач. Як ріки в гору не підуть і сонце не згасне.
Так ми того не забудем, що рідне, що власне.
Що нам рідне, що нам буде і красне і гоже.
Присягаєм, що так буде!
Поможи нам. Боже!
| 
