Ви хотіли зламати
Ви хотіли зламати мене,
з серця вирвали мрію тендітну.
Час неправди вже скоро мине,
і я знов піднімусь і розквітну.

Ви розбили останню любов,
гіркота залишилась і рана.
Та почуєте голос мій знов,
коли міцно на ноги я стану.

Словом щирим у світ полечу,
як голубка в небес синь безмежну.
Словом правди народ освячу
і країну свою незалежну.

Я на крилах надії у даль
мандруватиму,доки є сили.
Вам залишу тривогу і жаль,
які душу мою полонили.

За майбутнє боротимусь мужньо
і стежину свою відшукаю.
У біді я подам руку дружню тим,
кого на шляху зустрічаю.

Буду жити, крізь біди й незгоди
гордо йтиму, нестиму добро.
Подолає усі перешкоди
щирість серця й безмежне тепло.

Зустрічай же мене,Україно!
Обігрій і в обійми прийми
Свою вічно незламну дитину
захисти від негоди крильми.

Подрузі
Ти не ворог мені, просто боляче вразила душу,
дружбу щиру так знищила враз.
Я для тебе ніхто, але вірити мушу -
Все ще змінить майбутнє і час.

Ти підеш по стежині добра,
може щастя збудуєш колись,
але знай, куди б знов не пішла,
наші долі навік розійшлись.

Смуток серце моє огортає,
біль образи не йде із душі.
Щиру подругу ще пам'ятаю,
Спогад цей мені час залишив.

Яким буде майбутнє не знаю,
та в минулім залишишся ти.
Я із друзями в світ вирушаю,
а без них мені шлях не знайти.

Може з часом усе зрозумієш,
але втрату вже не повернути.
На шляху ще своєму зустрінеш
тих, кого так хотіла забути.

Моя подруго, хай же для тебе
буде щастя і радість завжди.
Повертатись в минуле не треба,
у майбутнє упевнено йди.

Час навчить нас любити й прощати,
Та для подруги стану чужою.
Буду завжди тебе пам'ятати
з болем в серці, але з добротою.

Мої вчителі
За мудрі поради, за серце гаряче
вклоняюся низько Вам до землі!
Ви світло любові у душі дитячі
донесли, мої дорогі вчителі!

Щоб правильний шлях ми для себе обрали
і гордо ввійшли у доросле життя,
у кожному слові для нас відкривали
таке непросте майбуття.

Стає чомусь сумно, коли пригадаю,
як ми мандрували в далекі світи
і заприсяглися із рідного краю
багатства у душах нести.

Я їх донесу через біди й тривоги,
примножу, щоб знову віддати.
Нехай же освітять безмежну дорогу
для тих, хто йде щастя шукати.

І знов повернусь я на рідні пороги,
щоб дякувать вам за науку.
І радісно стане, і сумно ще трохи,
бо знову чекає розлука.

І на чужині, у далекому краї
нестиму я мудрість безмежну й добро.
У ваших думках світ новий відкриваю,
у щирих словах чую вічне тепло.

Хай мрії здісняються і молодість квітне,
до слави ведуть починання малі.
Усміхнені очі і мова привітна -
у серці назавжди мої вчителі.

У пам'яті вічній усього народу
карбую слова золоті
про рідне село, його шлях
до свободи - до вічної зірки - мети.

На тихому березі річки Орелі,
у тінях гаїв і садів
пишаються в квітах затишні оселі
батьків наших рідних й дідів.

Дідів, що за землю цю волю віддали,
і предків великих отих,
які Нехворощу для нас заснували,
у спадок дали оберіг.

Із правобережжя переселились
у рай цей прості трударі,
і землю святу вони відродили,
щоб жити у щасті й добрі.

Разом із зорею у степ поспішали,
щоб хліб заробити сім'ї,
їх пісня весела й завзята єднала,
і болі вони забували свої.

Як важко було їм волю достати
від злих і жорстоких панів.
Та люди терпіли,і йшов
брат за брата
заради батьків і синів.

Село відродилося знову і стало
найкращим з усіх,
що стояли навкруг.
І слава про рай цей далеко дістала -
цариці у сам Петербург.

Карета повільно в степу пропливає,
і видно селянам здаля,
що то Катерина до них поспішає
поглянуть, що тут за земля.

Тут луки широкі, і квіти барвисті,
і щебіт дзвінкий солов'я.
Тут вранішні роси прозорим намистом
спадають на щедрі поля.

Царицю краса ця зачарувала,
і вийшла вона погуляти.
Та нехворощ сукню її пишну порвала,
отак і село стали звати.

Краса його ніжна, що всіх дивувала,
в майбутнє пройшла крізь віки.
Село наше рідне окрасою стало,
забувши про час і роки.

II частина

Село моє рідне, для мене єдине!
Від нападів лютих, страшної війни
тебе захищала козацька родина-
святої Вітчизни безстрашні сини.

Фортецю над річкою тут спорудили,
де сотня козача була.
Ім'я Васильківського вона носила,
там сила і згода жила .

А тут, на горі „городок" заложили -
укріплення для козаків.
Щоб землю свою вони захистили
від нападів злих ворогів.

Село наказового сотника мало,
що вів канцелярську роботу.
А всі поселенці тут вартою стали
в кінноту, й відважну піхоту.

Але Нехворощу біда не минула.
Татарська орда прогриміла.
Про спокій і мир ця земля вже забула:
з тих пір, як невинна тут кров залеліла.

А як не убили - забрали в неволю,
в темниці свій вік доживати.
Зазнало село наше горя й недолі,
незлічені жертви і втрати.

Та сила народна, відвага і віра
створили святині нові,
і знов Нехворощу свою відродили,
багатства її вікові.

Три церкви стояли для служби відкрились,
дві школи церковні й прості,
щоб грамоти діти селянські навчились,
писати й читати листи.

На острові ще й монастир заснували,
ченцями були козаки,
Успенським вони монастир той назвали,
щоб жити в нім довгі роки.

І тільки но рана стара затяглася,
біда знов настала страшна.
На землях полтавських тепер
почалася російсько - турецька війна.

Новий монастир укріпили валами
старі запорожці - ченці
і стали село захищати з мечами.
Хай серце слабке, та є сила в руці!

У цей монастир і шпиталь помістили
для хворих, старих козаків,
їх меч не здолає,не вб'є їх зла сила,
вони невмирущі на зламі віків.

Та Січ Запорізьку вже ліквідували,
доба ця славетна дійшла вже кінця.
І занепадати чомусь тепер стали
святі монастирські місця.

А згодом і наш монастир занепав,
і зникли споруди й вали.
Лиш пагорб один - Монастирище - став.
Таку йому назву дали.

І цвинтар великий там люди зробили,
у місці, де святість і слава.
Війна тут героїв своїх залишила
і пам'ять про них величаву.

III частина

Оріль швидкоплинна, бездонна і чиста!
Твої береги не минула біда.
Все нищили люті, жорстокі фашисти,
і смерть тут ходила бліда.

Війна почалась в сорок першому році,
снарядом упала з небес.
Народ наш вбивали на кожному кроці,
та він не скорився й воскрес.

І нехворощани у бій виступали
за рідну Вітчизну свою.
Ні болю, ні втоми солдати не знали
і в смерті були на краю.

А німці село наше окупували ,
порядки фашистські ввели.
Худобу і їжу в людей забирали
і в землі німецькі везли.

Вивозили нехворощанську пшеницю і,
навіть, родючі ґрунти.
І сина забрали в старої вдовиці,
на каторгу, щоб повести.

Село моє рідне, у тебе забрали
дітей твоїх юних - нащадків твоїх.
І в землі далекі на смерть їх погнали.
Додому вони не знайшли вже доріг.

Померли на каторзі в лютій неволі,
хоч мріяли жити й цвісти.
І кров'ю багряною пише недоля
старій удовиці листи .

Тяжкою ціною село заплатило
за волю і мир на землі.
Мільйони життя своє тут положили,
та в пам'яті нашій вони ще живі.

Уклін вам доземний, великі герої!
Що нам дарували безхмарне життя.
І хай у роки ті війни грозової
ніколи не буде уже вороття!

Медаль „За відвагу" і „За оборону"
на грудях в моїх односельців блищить
. І ордени „Слави", і „Зірка Червона",
та цим за їх подвиг нам не заплатить.

Хай пам'ять довічна про них не вмирає,
про мужніх Вітчизни синів!
І в наших серцях хай горить-
не згасає вогонь, що в їх душах горів!

IV частина

Перемога... Як легко сказати,
але рана насерці болить,
бо не встануть полеглі солдати,
їм уже не судилося жить.

Височать скам'янілі могили,
вічним сном заколисані, сплять
ті, що землю святу захистили
і з війни не вернулись назад.

Мирне небо синам дарували,
врятували мільйони життя
І посмертно героями стали,
Кожен зірку свою засвітив,

Перемога , жадана й далека
гордо йшла з ворогами у бій.
І приніс синьокрилий лелека
нам надію у здійснення мрій.

Кров'ю землю кропили солдати,
забували про втому і болі.
Проводжала синів стара мати,
щоб залишити в чистому полі.

Перемога! Душа завмирає.
Голуб миру летить в височінь.
У цю мить нехай кожен згадає,
хто йому дарував неба синь!

V частина

Моє рідне село! Ти дитинства мого тихий рай,
де пізнала я світ і навчилась любити красу.
Калиновий мій зоряний край!
Я тебе в своїм серці несу.

Тихий шепіт трави, гомін квітів у лузі я чую,
соловейко десь пісню співа.
Я у світ його чар помандрую,

хай веде мене зірка нова.
Твоя зірка, моя Нехвороща!
Що до щастя освітить стежки
і підкаже святе й найдорожче
у майбутні століття й роки

А я знаю вона засіяє,
твого розквіту вічна зоря .
Бо найкраща в полтавському краї
Батьківщина маленька моя.

Бо немає нічого миліше
від твоїх колосистих полів.
Вітер тихо берези колише
в тихім співі дзвінких солов'їв.

Як люблю тебе, рідна й єдина!
Барвінкова духмяна земля.
Ти - мені дорога Батьківщина,
ти - колиска, де виросла я.

У квітучій, цій зоряній тиші,
що стоїть над Ореллю - рікою,
своє серце навіки залишу,
а душею я завжди з тобою.

Я прилину до тебе одної,
подивлюсь на багатства твої.
Я люблю тебе лиш такою,
де співають дзвінкі солов'ї.

Вірю в тебе, моя Україно!
Україно свята і багата
,рідна земле, і тихий мій краю!
Нам з тобою ще стільки
пізнати доля мудра вже заповідає.

Нам іти у майбутнє стежками,
не коритися злу і незгодам.
Вирушають в дорогу із нами
мужні діти твого народу.

Шлях тяжкий доведеться пройти,
але вірю тобі, отчий краю!
Щиро хочу усім донести
те,щоскоро для нас відшукаю.

Я відкрию для себе не раз
твою мудрість, і славу, і волю.
І збудую новий світ для нас,
і знайду тобі кращої долі.

Відпускаю болючі слова,
щоб забути нестерпні хвилини.
Хай здісняється мрія нова,
і я з нею до тебе прилину.

Україно! Мені не забути
кожну зустріч з тобою хрещату.
Нам минуле — не повернути,
а в майбутнє лише простувати.