Прощання
Настав цей час, прийшов,
( не знаю як пережила),
та ти у ніч пішов…
На фронт тебе я провела…
Як постать зникла в темноті,
Я на одинці залишилась
і на колінах в самоті
на Бога кликала, молилась.
Лилися сльози по щоках,
а тіло, мов закам’яніло.
В душі темніло і в очах,
а серце в відчаї тремтіло.
То ще ж не пізно повернись!
Не йди на смерть, благаю!
І буде все у нас, як колись,
ніщо вже нас не роз’єднає…
Та ти пішов, і я сама
тепер не знаю, що робить.
Я плачу, значить, щ жива…
Та тільки без бажання жить…
У серці править страх все швидше,
і з миттю кожною боюсь,
що ти ніколи вже не прийдеш,
не скажеш: "Ось я, повернувсь!”
Та ці думки я відганяю,
бо знаю разом ми завжди.
До неба руки простягаю
й молюся: "Боже, захисти!”

Перший лист
Сьогодні я прокинулась в сльозах –
війна наснилася мені.
Там смерть і біль - все на очах
відважних батьківських синів.
І я ридала від жалю,
від туги, болю і скорботи.
Не розуміла, що роблю
і знала - ти хотів турботи.
Тоді ж взяла перо до рук
й тобі наважилась писати,
щоб серед фронту тяжких мук
цей лист тебе міг зігрівати.
У нас у дома все спокійно
та ми на варті день і ніч!
Ніхто не зна команди «вільно» -
працюєм тяжко пліч – о – пліч.
Лиш вчора важко день пройшов –
сусідку нашу поховали.
Їй лист учора був прийшов
із фронту… що синів не стало…
І серце в неї розірвалось
від болю… Що ж сказать тепер?
Із них нікого не зосталось,
бо батько ще торік помер.
Вона й не витримала бідна,
а хто б таке зміг пережить?
То ж ти вертайся, милий, рідний,
бо я також не зможу жить…
Я ж так люблю тебе, кохаю!
Молюсь за тебе кожен день,
хоч більше вже і не співаю
веселих, радісних пісень.
Та ти повернешся і хором
із нами щастя заспіва!
І вже не будем жити солом,
бо ти живий, а поруч – я.

Другий лист
Учора було мені зле.Я не знаю,
Можливо , це стрес на здоров’я вплива.
Й сьогодні недобре себе почуваю,
Та ти не хвилюйся , я сильна , жива.
І навіть, хоч рідко, уже посміхаюсь,
Та чула, що справи в вас добре ідуть.
Що із таборів вояків розпускають,
Це добре,бо дома їх сім’ї всіх ждуть.
Сьогодні по радіо передавали,
Що ворог повільно, та все ж відступа.
Ой,як же ж цього всі у нас тут чекали,
Щоб врешті звільнилась вкраїнська земля.
Нічого ще трішки зосталось терпіти,
Вже скоро скінчиться ця клята війна!
І будем нарешті спокійно ми жити,
Бо це ж ненадовго …Не вічна ж вона…
Мій рідний , не можу вже більше писати,
Стомилась ...піду відпочить.
Бо завтра ще требе іти працювати,
А в мене ще й досі все тіло болить.

Третій лист
Любий,мій рідний солдате.
Чому ж не разом з тобою в цю мить?
Чому повинна пером це писати?
Як лиш віч-на-віч сказати кортить,
Що серед страху і болю , й жалю
Та без ніяких думок в майбуття,
Я вже тепер все на світі стерплю
За Богом данне під серцем життя.
Буду його я любити й плекати,
Буду тобі я писати без ліку!
Будем тоді вже ми разом чекати
З фронту тебе …татка і чоловіка…
Повертайся!

Минали місяці ,щодень все важчі…З фронту не було ніякої звістки, а в цей час жінки з дітьми тяжко працювали вдома, часу не було навіть написати листа…

Четвертий лист
Ні звістки від тебе не чути,
Мовчиш. А я спомином марюсь,
І досі не можу забути,
Як ми назавжди попрощались.
Не знаю, чому так сказала,
Та дійсно, мабуть назавжди.
Війна тебе в мене забрала!
Не знаю, повернешся ти?
У нас вже донька підростає
Маленька, як тато жива!
Про тебе постійно питає:
«Матусю, чом татка нема?».
А я їй тоді заспіваю,
Про тебе скажу: «На війні»…
А що ще сказати, не знаю…
Мовчиш… а як тяжко мені…

Пролітали довгі місяці. Жінки й досі тяжко працювали, заводи не закривались, діти підростали, не знаючи батьків, а з фронту так і не було жодної звістки. Лиш зрідка приходили похоронки…

П’ятий лист
Я задихаюсь… не можу вже жить!
Я задихаюсь від болю!
Як же не бачить тебе і любить?
Як розібратись з любов’ю?
Де ти? Живий? Чи тебе вже нема?
«Де ти?» - до неба гукаю.
Ніч або день, або літо – зима…
Дивно… я не помічаю.
Як мені бути? Скажи! Поясни!
Що мені доні казати?
Як мені далі вінець цей нести?
Важко…Вдова я …і мати…

Шостий лист
Ніби ще дихаю – отже, жива.
Плачу – тож ще не померла,
Я зрозуміла, тебе - вже нема,
Клята війна з світу стерла!
Зараз пишу, а куди я не знаю.
Так мені легше, напевно.
І все тебе серед інших шукаю,
Хоч зрозуміло…даремно.
Жити не хочу! Ця вся з болем чаша!
Хочу піти за тобою!
Та зупиняє, що донечка наша
Стане тоді сиротою…
Ні! Я стерплю! Я усе подолаю,
Завжди ти будеш зі мною!
«Ким тато був?» - як донька запитає,
Я їй скажу, що героєм…

Війна скінчилась… З фронту багатьох не дочекалися, але життя продовжувалось. Жінки вистояли заради дітей, для яких загиблі батьки стали героями та справжніми захисниками…

Балада двох сердець 
Україна моя — це священна земля,
Це гаї, солов'їні світанки,
Де жита золоті та пшеничні поля
Зустрічають заплакані ранки.

Червневий вечір. Радісно довкола
І не знайти тут жодного двора,
Щоб не пішов увечері до школи,
Де вся сільська зібралась дітвора.
Останній раз випускники вітають школу,
Танцюють вальс - всміхаються серця
І серед пар, що крутяться довкола
Вони, щасливі два лиця.

Ось в ніжнім вальсі тихо я кружляю
З тобою, ніби крок роблю новий
В чарівний світ, де віддано кохаю
В цей вечір мрій шкільний наш випускний.
Ранковий сонця схід зустріли,
Щасливі йдуть випускники
Аж тут, немов холодна злива
Збентежила сільські шибки
І скрізь пронесла ту страшну,
Мов хмару, чорну новину:
Москва - говорить! Люди, Люди!
Фашистський напад! На війну!
Неначе все скрізь почорніло
І повторяло все одну
Лиш фразу дику і жахливу:
Всі па війну, війну, війну...
Ковтнула темрява село.
Не видно білого вже світу.
Від того свята, що було
Немає, навіть, сліду.
Лиш черги довгі в військоматах
Вчорашніх хлопців школярів.
А у пустих і темних хатах
Молитви рідних матерів.

Я йду... Але спочатку мушу знати,
Маріє, любиш ти мене?
Чи будеш до кінця чекати
Доки війна ця не мине?
Люблю. Як квіти люблять сонце,
Як пташка, пташеня своє.
І в серці моїм те віконце
Відкритим лиш для тебе є.
Як сильно я тебе кохаю!
Ти дочекаєшся ... Я знаю...

Ішла війна. Бої точились.
Скрізь була смерть... Одна вона...
Та наші хлопці не мирились,
Хоч діставалось їм сповна.
Боролись чесно за Вкраїну,
За матерів, сестер, братів.
За вільну неньку Україну,
Свободу... що й хотілось їм.

А у селі десь гірко плаче,
Марія. Місця не знайде.
Бо їй наснилося, що наче
Степан додому не прийде.
Тепер боїться засинати,
А лише плаче і не спить,
І хоче дуже, дуже знати,
Та як же ж він там у цю мить?
Одну за одною читає
Гірку молитву і чомусь
Душа немов би відчуває,
Що каже він: „Я повернусь..."

Ішов вже котрий день війни.
Не було сил - усі страждали.
Все віддали, що лиш могли...
А деякі й життя віддали…
І ось серед гаїв зелених,
Дорогами німецьких злив,
Виводять наші полонених,
Яких фашист ще не згнобив.
Та чути крик: Тікайте, люди!
Тікайте всі! Атака знов!
Вже зараз німці всі прибудуть
Сюди! Отож, бітом! Бігом!!!
І знов у бій і знов до зброї!
І знов чимало тут смертей,
І знов земля полита кров'ю
Невинних, зляканих людей.
Яким хотілось лиш любити,
і в вільній Україні жити...

Скінчився бій... Це перемога!
Кінець цим мукам незбагненним!
Тепер додому лиш дорога
До матерів і наречених...
Вони ідуть, померлі наче,
Сумна й щаслива оця днина,
Усі мовчать та гірко плачуть –
Живих лишилась половина...
Та дух і воля їх єдина
Нарешті вільна Батьківщина!

Його нема... Не може бути!
Він не помер! Він ще живий!!!
Степане, ні! Та де ж він люди?!
Такий чорнявий , молодий...
Це мій коханий... Де ж він? Де?!
Він ще живий. Він тут, я знаю!
Я буду з ним, бо він прийде...
Ми ж один - одного кохаєм...
Ти ж не помер! Вертайсь скоріше!
Бо не життя мені без тебе.
Не зможу жить тоді я більше
І теж помру...піду до тебе...
Я тут, мій любий. Я чекаю...
Тебе люблю... Ти прийдеш, знаю...
Минає ніч, і день минає,
Спливає тиждень, мов вода.
Марія ж стане біля гаю
І все Степана вигляда.
Бувало встане вранці - рано
Й біжить па гору, де колись
Вона прощалася з коханим,
З яким навіки розійшлись
Та й досі вісточки чекає
І листоношу кожну мить
Все про Степана та й питає,
Аж серце крає та болить.
Вона ж лиш голову опустить
У сумку гляне: Що ж тепер,
Сказати їй та хай відпустить
Свій біль... «Маріє, він помер...»

Загублюся у темряві вічної тиші
від жаху не заплачу навзрид
лиш потерзану душу на осуд облишу,
забуваючи сущності людської вид
загублюсь. І ніхто не помітить пропажі,
і ніхто не здригнеться від смутку розлук.
Лиш послужники темряви, віддані пажі,
Не відпустять дівочих, закоханих рук...

Злітає листя. Гай жовтіє,
На землю сутінок ляга,
А на горі все знов марніє
Марія...милого чека.
Чекає день, другий чекає,
Вже сліз нема - лиш біль один.
Степана й досі виглядає
І вірить досі прийде він...
Туман лягає вже па плечі,
Марія плаче і тепер
У цей холодний, темний вечір...
Мабуть, повірить... він помер...
Зібралась йти додому треба.
Батьки ж хвилюються, мабуть.
Та ми зустрінемось, до тебе
Я все ж прийду... в останню путь.
На хвильку подих затамує:
Ну що ж іти... іти тепер..."
та лиш ступила, раптом чує:
„Маріє, стій! Я не помер!!!"
лиш озирнеться: „Ні ... О, Боже!
Це лиш міраж! Не може буть...
Степан помер!!!... і він не може...
Не може він... він тут ось буть!
Та силует все наближався,
Це був Степан, який з полону
І день, і ніч щодуху мчався
До нареченої, додому...
Підбіг.....схопив її на руки,
Підняв до неба, до самого.
Немов почувши знову звуки
Шкільного вальсу випускного...
Ну а вона ж уся тремтіла
І сліз потік той був страшний.
Що лиш сказать йому зуміла:
«Нарешті вдома... і живий...»

Зрадлива весна 
Не хочу я весну признати,
не хочу коритися їй.
Не хочу її зустрічати,
пісні їй співати свої.

І хай теє кажуть всі люди,
що я безталанна й слабка.
Хай линуть в мій бік пересуди -
то правда... Хоч досить терпка.

Не можу тебе полюбити,
хоч, весно, ти й мила, й красива.
Як можу спокійно я жити,
Дізнавшись, яка ти зрадлива?

Тебе, весно, я закликаю,
більш в серце моє не крадись!
Тебе тут давно не чекають,
хоча і любили колись...

Як же бути ?
Як же бути ?
Сховалась ранкова зоря.
Як же бути ?
Затихла тривожно земля.
Як же бути?
Надворі кружля снігопад.
Як же бути ?
Бо снігу ти зовсім не рад.
Як же бути ?
Вже скоро настане весна!
Як же бути ?
Якщо забариться вона.
Як же бути ?
Коли біль чекання,
це лиш сподівання.
Як же бути ?..

Кобзар
В моєму серці його слово,
що розквітає як весна.
Якщо ж почую його знову,
дивуюсь, скільки в нім тепла!

Він вчив нас жити і любити
народ свій, Батьківщину
Його нам мрії не згубити
про вільну неньку - Україну.

А у віршах він написав:
„Життя -це рідне слово!"
„Вчітесь, брати!"- казав-
„Шануйте батьків мову!".

„Коріння своє бережіть,
саджайте зернятка святі.
Вкраїнськую мову любіть -
вона ж бо святее в житті."

Слова кобзаря пам'ятаймо,
хоч він і не БОГ і не цар.
Вкраїну свою величаймо,
як вивчив усіх нас Кобзар.

Шевченкові мрії
Десь там далеко, де сонце сідає,
де сивий голуб у хмарах кружляє,
мріяв Шевченко, що прийде та днина
й вільною стане уся Україна.

Роки ішли, немов птахи злітали,
люди, однак Кобзаря пам'ятали.
Жеврів в серцях вічний вогник надії,
що колись збудуться всі їхні мрії.

Що, це по-перше, змужніє Вкраїна,
стане властива міцна і єдина.
Що незалежним життям стане жити,
із кожним днем лиш рости й багатіти.

Люди, нарешті, свободу здобудуть,
вбогі, голодні ніколи не будуть.
Стануть у мирі й достатку всі жити,
хліб свіжий їсти, вино панське пити.

Буде в країні і лад і порядок,
в кожному домі тепло і достаток.
Збудеться врешті Шевченкове слово:
„В вільній країні - і люди здорові"

Роки ішли, немов птахи злітали,
люди змінились, часи інші стали,
лиш не змінились бажання
простії сина народу, Шевченкові мрії...

До тебе
Запитай, чому я плачу?
Запитай, чого мовчу?
Запитай, чи я щось значу?
Запитай, чому тремчу?
Розкажи, що я для тебе?
Розкажи, хто я така?
Розкажи, тобі я треба?
Розкажи, любов важка?
Замовчи, якщо не знаєш.
Замовчи, як це брехня.
Замовчи, як не кохаєш.
Замовчи, як це не я...
Не забудь ті дні весняні.
Не забудь зірок нічних.
Не забудь очей коханих.
Не забудь ніколи їх...

Віночок
Я сплету віночок
із квіток ясних:
з маків і дзвіночків,
тихих, запашних.
Уплету в віночок
світ цей білий я.
Сум очей дівочих
і своє життя.
Уплету троянди,
як любові знаки.
Щоб щастило завжди,
уплету я маки.
А щоби радіти
завжди кожній миті,
уплету всі квіти,
росами налиті.
Одягну вінок я,
в свої русі коси і
пройдусь по хвилях
степових покосів.

Калина
Як осліпнуть мої очі,
як затихне голос мій,
як і дня не буде й ночі,
і пісень моїх дівочих,
стане шепотом крик твій...

Ти не думай, я не плачу,
хоч калину ти й зірвав,
я тебе крізь гнів пробачу,
хоча потім все ж заплачу за життям,
що ти забрав...

Лише в серці десь надія
прокидається на мить,
що калина не змарніє
моє серце ще зрадіє,
а я вивчусь в світі жить...

Я калину прихворілу,
під віконцем посаджу
і її тендітнім тілу,
що від рук твоїх боліло,
весь цей світ я покажу...

Стежина отчого дому
Я стежкою свого дитинства
пройдуся до рідної хати,
згадаю все світле і чисте,
у ній, де щастило зростати.
У ній - я навчилась ходити,
у ній - моє серце кохало.
У ній - я навчилася жити
і в ній я людиною стала.
І я не зречуся ніколи
тієї стежини святої,
якою я вранці до школи
ходила легкою ходою.
Я, Боже, тобі помолюся
молитвою тихих гаїв,
бо знаю я ще повернуся
стежиною в мій отчий дім,

Чому я не пташка?
Хвилями шовку простягся туман,
ледве присівши під златі дерева,
він не помітно почав свій обман,
скоса вдивляючись в землю крізь мене.
Срібним камінчиком впала краплинка
з тихим і теплим, весняним дощем
виросла в полі суха насінника
довгим, тяжким, як і в мене життєм.
Боже, ж чому я не крихітна пташка,
я б могла в хмарах досхочу кружлять...
Лише б забудь як було мені тяжко,
бути людиною й щастя не знать...

Прощається літо...
Минула пора найяснішого сонця,
минули розваги, минули пісні.
Вже осінь постукала тихо в віконце,
і щедрі дарунки принесла мені.
Вже тихо шепочуть пожовклі дерева,
останній ключ птахів у вирій злетів.
І небо, від заходу сонця рожеве,
неначе згадало шум нив колосків.
А літо прощається тихо із нами,
останньою казкою сонячних днів.
Та колосом повним, густими житами,
зостанеться літо, все ж в серці моїм...

Про Мазепу
Майже чотири століття тому
Київські землі дитя породили.
В хуторі Каменці краю всьому
Нового гетьмана з ясел сповили.

Шляхтич по крові і син вояка,
Війська Вкраїни погреба.
Хоч його доля не зовсім легка,
Вічне ім'я є мазепи.

Сильний, стрункий і привабливий зовні
З розумом світлим і духом живим.
Ставив свободу й закони духовні
Вище неволі з вінцем золотим.

За ті часи, що при владі він був
лиш про культуру й освіту все дбав.
Людям писемність й духовність вернув,
безліч церков кам'яних збудував.

А за свій кошт у селі не однім
звів ряд друкарень і шкіл для дітей.
Розумом світлим і духом своїм
зміг він підняти культуру людей.

Як і всі ми лиш свободи бажав -
вільною бачив Вкраїну
Тому угоду зі шведами склав,
щоб врятувать Батьківщину.

Там під Полтавою битва пройшла-
скільки лягло військ на полі!
Та для Мазепи вона все ж була
розчаруванням на долі.

Адже тепер його твердо вважили
Зрадником, не зрозумівши,
За що боролись і за що страждали
Проти Москви прогримівши.

Лиш коли Київ всеж втратить свободу
, Знищено буде все те, що він мав,
Зникне поготів державність народу,
Котру Мазепа з колін піднімав.

Лише тоді зрозуміють усі,
Що ж він насправді хотів.
Прикро, та пізно для всього зовсім...
Все, що хотів не зробив...

Сповідь
Мій ангеле вірний,
Полиш стежку снів
Й до мене на крилах
З піснями гаїв
Прилинь, прилети!
Клянусь - не даремно.
Дізнаєшся ти
Усе потаємне,
Що в серці своїм
Для тебе сховала.
Скажу, що хотіла...
Скажу...що кохала...

***
Пишу Тобі, кому я ще не знаю…
Як звуть Тебе і хто Ти взагалі.
Пишу рядки і сльози витираю
Як одиноко тут на цій землі…
Коли ніхто тебе не поцілує
І не обійме міцно у танку…
Я не живу,а просто лиш існую.
Чим заслужила долю я таку?
Коли ніхто ласкаво не покличе,
Не подарує квіти і пісні.
Я просто жду…про сум хай вітер свище
Й до наших зустрічей рахує дні.

***
Не кажи, що не любиш.
Не кажи «Не кохаю».
Бо словами погубиш
Ти того, хто зітхає
За тобою удень
Та уранці, вночі,
Хто складає пісень
Про любовні плачі.

***
Любити хочу віддано та щиро,
Щоби віддати всю себе йому.
І хай за це складу я свої крила,
Аби він жив, кохав… Тому
Прощай життя! Прости мені цей страх,
Прости образи, грози і пісні.
Прости сльозу, що часто на очах…
І будь щасливий… І пробач мені.

***
Я покличу, а ти не почуєш.
Доторкнусь, а ти не здригнешся.
Буду мучитись – ти не відчуєш.
Закричу, але все ж не озвешся.
Буду бігти, а ти не зупиниш.
Заспіваю – не зможеш почути.
Буду падати – ти не піднімеш,
Бо не знаєш мене… Як же бути?
Як же в мріях отих мені бути,
Де ми разом з тобою навіки.
Там, де байдужі нам інші люди,
Там, де висохли сліз моїх ріки…
Де кружляєш в чарівному танці
Ми удвох під невтомлені звуки.
Увечері, вдень і уранці
Ти цілуєш мої ніжні руки…
Як же бути мені? Я не знаю…
Де знайти від страждань моїх ліки?
Як позбутись думок, що кохаю
Незнайомця… так палко й навіки.

***
Зачаруюсь спокоєм ночі,
Тихим шепотом зір в вишині…
Як чарівно… Ой як же я хочу,
Щоб наснилось кохання мені…
Щоб наснились мені твої руки,
Твої очі і ніжні вуста.
І прекрасне життя без розлуки,
І любов і твоя теплота.

***
Люблю… Так палко й до нестями,
Так безоглядно й назавжди.
Люблю у віршах і піснями
Будую щастя я мости…

***
Скажи, як можна розлюбити,
Щоб забути його як туман.
Бо не можу, не хочу терпіти
Свого серця солодкий обман.
Бо не будемо разом ніколи!
Він і я – паралельні прямі.
Не суджу я тебе в усьому, доле!
Бо не втримали щастя самі…