Літній ранок. Заплакані колоски пшениці зустрічають перші промінчики сонця, радісно простягаючи догори листочки. Неподалік шумить акація, хоча її важко почути, адже солов’ї вже прокинулися і давно почали змагання за кращу літню пісню. За їхнім співом не помічаєш як потрапляєш до чийогось двору. Надворі метушаться діти, а мати в цей час порає по господарству. Цікаво, про що саме питає в неї найменша донечка.

- Мамо, а ти була маленькою?

- Звичайно була, Марійко.

- А коли ти була маленькою, де ти жила?

- Тут, звичайно. В Нехворощі.

- Тобто наше село вже існувало?

- Існувало. Люди говорять, що йому вже більше трьох віків.

- А це багато?

- Дуже!

- Тобто Нехвороща вже стара?!

- Ні, Марійко! Вона, мов та молода дівчина-українка у вишитій сорочці. І буде нею доти, доки матиме стільки допитливих, молодих, дитячих оченят…

Мама пригортає донечку до себе, ніжно цілує, але здається Марійка ще не все дізналась…

- Мамо, а хто назвав наше село Нехворощею? Воно, мабуть, теж було маленьке і його назвала мама?!

- Ні, доню! Існує багато легенд про наше село, а саме чому Нехвороща стала називатись Нехворощею.

- Розповіси?

- Тобі цікаво? Тоді слухай… Говорять, що колись, ця земля належала Катерині ІІ. Вона часто об’їжджала свої володіння на розкішній кареті. Одного дня, в її колесо заплуталось багато трави. Вона була скрізь, росла майже на кожному кроці. Далі їхати було неможливо, і цариця вийшла з карети. Вона запитала, що це за трава? Хтось відповів, що це нехворощ… Так і прозвала Катерина ІІ всю землю Нехворощу, яку пізніше стали називати Нехворощею. Ось так…

- Мамо, а це правда?

- Не знаю, доню. Але цієї трави і по сей день у нашому селі дуже багато…

Валентина Балабас