80-річний кобелячанин і до цього часу тримає худобу, підтягується і робить «кутик» на турніку. Секретом свого активного довголіття вважає щасливе сімейне життя, помірні фізичні навантаження і щоденне вживання сала

…Наїдатись я почав аж у 50-ті роки…
День, коли вперше спробував сало, 80-річний пенсіонер з Кобеляк Олександр Гомілко пам’ятає й до сьогодні. Було це 20 січня 1936 року. Того дня на ночівлю до Гомілків попросилися хлопці із сусіднього села Деменки. Ніч, сніг, мороз, і хоча до Деменок з десяток кілометрів, парубки зрозуміли, що додому не доберуться. Їх впустили на ночівлю. Восьмирічний Сашко вже дрімав на печі. Туди йому й подали чорного хліба, на якому лежав шматок невідомого для сільського хлопчика продукту. «Боже, яка то була смакота, - згадує Олександр Федорович. – Й до цього часу пам’ятаю, як те сало тануло в роті. Для мене то був такий делікатес, як зараз для когось устриці».
Народився Олександр Гомілко 3 жовтня 1928 року у Василівці. Батьки Федір і Василина були типовими середняками – мали 3 десятини землі, коня та сільськогосподарський реманент. А 1928 року, якраз після народження найменшої, шостої дитини (це був саме Сашко), добровільно-примусово вступили до колгоспу.
У 1933-ому році сім’я Гомілків зменшилась на 4 чоловіки. Страшний Голодомор забрав із життя батька і трьох його синів – Анатолія, Федора та Леоніда. Дещо раніше померла від скарлатини одна з доньок. «Попродали із хати все, залишились голі стіни, але від голодної смерті всі не вбереглися», - розповідає про ті страшні часи Олександр Федорович.
Тільки-но життя трішки налагодилось, як розпочалась війна. Німці закрили школу і всіх, хто досяг хоча б 10-річного віку, погнали на роботу в «громаду». «Громада» була майже аналогом радянського колгоспу. Залізна дисципліна, робота від сходу до заходу сонця і натуроплата за відроблений трудодень. Платили так, щоб люди не померли з голоду і могли працювати.
Коли німці почали відступати, то Василівку спалили. Сім’я Гомілків разом із земляками переховувалась у болотах. Сашко вилазив на найвищу деревину і спостерігав за селом. Як тільки німці його полишали, біг у Василівку і ловив курей, щоб мати їх різала і варила їсти.
Повернувшись на згарище, Гомілки почали копати землянку. Викопавши, жили в ній два роки. Більшість інших земляків селились по 2-3 сім’ї у тій згорілій хаті, в якій міцніші стіни залишились. Їх накривали гіллям, очеретом, і в такій оселі жили.
Після відходу німців у Гомілків залишився мішок ячменю та дві вівці, одну з яких миттєво реквізував відновлений колгосп. Іншу самі зарізали. «Їли ми тоді перетертий на крупу ячмінь і лой (овечий жир), так і голод 47-го пережили, - розповідає Гомілко. – Біднота була така, що хто не пережив її, той не повірить».
Нормально харчуватись Олександр Гомілко, як і більшість його ровесників, почав аж у 50-ті роки. На той час він вже закінчив сільськогосподарський технікум у Байбаківці Царичанського району, працював зоотехніком. У 1952 році одружився. Дружина Галина Олександрівна працювала в магазині, і в них вже були гроші на продукти.

Без сала не можу й дня прожити
З того ж таки 1952-го року почав Гомілко тримати свиней. Адже сало стало для нього найулюбленішим продуктом із того зимового вечора 1936-го року. «Вже більше 50-ти років я з салом встаю і з салом лягаю, - говорить Олександр Гомілко. - В будь-яке відрядження - чи у найвіддаленіший хутір, чи в столицю - він незмінно брав із собою окраєць чорного хліба, шмат сала і цибулину.
Будучи зоотехніком, добре знав, у якому селі Кобеляччини найкращі поросята, і вмів їх відбирати. Свиней тримав і по двоє, і по троє. «Я за життя навєрно тонну сала з’їв, а може й дві», - резюмує Олександр Федорович. І вважає, що це є одним із секретів його активного довголіття. Адже, отримавши право вийти на заслужений відпочинок ще у 1988-му році, він перестав працювати лише 1 січня 2009-го. За час відпочинку встиг написати мемуари на 120 сторінках.
Крім споживання сала, Гомілко завдячує довголіттям ще кільком чинникам. Він ніколи в житті не курив тютюну. «В дитинстві сусідські хлопці силували мене курити соняшникове листя, - згадує чоловік. – Але мама швидко мене розоблачила і покарала. Вона в мене строга була нащот цього».
Відучивши від куріння, мама, Василина Іванівна, ще й гарно виховала свого сина. Він ніколи не чув від неї лайливих слів. Про матюки й мови не було. Так і своїх дітей та внуків виховав. «Ми з Галею ніколи не сварились, ніколи не підвищували голос одне на одного. А це ого скільки здоров’я прибавляє», - вважає Олександр Гомілко.
Ще з часів технікуму він подружився зі спортом. Ніяких розрядів не отримував, але у футбола ганяв постійно. А ранкову зарядку робить і до сьогодні.
«Я ще й підтягнусь кілька разів, і «кутик» хвилину можу тримати», - і Гомілко охоче демонструє, що його слова не розходяться з ділом.

Кризи немає, доки в погребі є сало
Про сучасну світову фінансово-економічну кризу Олександр Гомілко знає, але ставиться до неї скептично. Вважає, що то – надумані проблеми людей, які «з жиру» бісяться. А про кризу в Україні й слухати не хоче. «Яка криза? – дивується Олександр Федорович. – У мене в погребі 20 банок сала стоїть, консервації повно. Є мішок цукру, мішок борошна, мішок солі. З голоду не помремо. Після того, що ми пережили, те, що зараз діється – дитячі пустощі. А от порядку в Україні дійсно немає».
Олександр Гомілко, як і більшість пенсіонерів, деякі види продуктів бере із запасом. «І сірників, як купляю, то 100 коробків беру, - говорить пенсіонер і пояснює: – Це ще з часів голоду привичка».
Через місяць Гомілко візьме на утримання ще одну свиню. «Діти кажуть: «Та хвате вже», - виправдовується чоловік. – А я не можу без роботи. Та й сало в погребі може закінчитись».